Стільки радості, сміху, сліз, обіймів, поцілунків та квітів водночас актова зала міської школи-ліцею бачить раз на рік – у день зустрічі випускників. Ось і цієї суботи, першої в лютому. Школярі різних років випуску зібралися у стінах рідного навчального закладу, аби згадати своє навчання у рідних стінах, подякувати вчителям, побачитись зі шкільними друзями.

Чи не найтрепетніші миті пережили найдоросліші учні – ті, які покинули стіни міської школи №2 40 та 35 років тому. З хвилюванням повернулися в спогади та дитинство й молодші випускники інших років.

Перші враження від зустрічі гості отримували у своїх класах, де їх гостинно вітали улюблені педагоги. Перші обійми, перші слова радості, квіти педагогам…

Ці гарні емоції продовжилися в актовій залі ліцею, куди, мов струмочки, сходилися випускники різного віку. Вони усі разом утворили величезну ріку радості, усмішок та щастя.

Урочисту програму для дорослих «Лебедина пісня нашого дитинства» подарували одинадцятикласники, які разом зі своєю вчителькою Людмилою Анатоліївною Станковою створили ретроспективу шкільних моментів, занурили усіх в атмосферу шкільного життя, підготували і святкову лотерею, і неочікувані сюрпризи – усе для того, щоб вечір запам’ятався надовго. На початку зустрічі всі присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять тих педагогів, які пішли за межу Вічності. Але часточка їх любові, уваги і турботи знайшла своє продовження в кожному учневі.

Усіх присутніх тепло привітав директор міської школи-ліцею Михайло Колойденко. І він дав старт добрим та вдячним словам, що того вечора лунали на адресу як випускників, так і педагогів, які по черзі підіймалися на сцену. Когось із вчорашніх учнів можна було упізнати, хтось змінився. Випускники ділилися враженнями від зустрічі, до сліз зворушували своїми вдячними словами і вкотре, вкотре дякували своїм вчителям. Наскільки важливою стала зустріч для випускників, свідчить той факт, що дехто подолав кордони і велику відстань, приїхавши з інших держав. Нічого не розділяло цього вечора дорослих учнів, не відчувалися роки. Всі в одну мить стали великою шкільною родиною, скинули тягар буденності і відчули щасливі миті дитинства, яке завжди живе тут, у шкільних стінах. А тому й не треба було додатково запрошувати наприкінці вечору, щоб усі засвітили ліхтарики під останню пісню у виконанні одинадцятикласників – усі одразу зрозуміли та приєдналися до великого різновікового гурту. Далі, за традицією, спілкування продовжилося у більш невимушеній обстановці, де у тісному спілкуванні вчорашні однокласники дізнавалися один в одного, як склалося життя, чи втілилися плани та мрії та обіцяли не переривати цей зв'язок. Напевно, зараз, у сучасному житті, це значно простіше зробити, а відтак і відчувати, що школа – це назавжди.

Вікторія Урбан